Визначні дати з історії України.

Збитки, заподіяні Миколаєву німецько-фашистськими загарбниками в роки Великої Вітчизняної війни у цифрах і фактах

Після закінчення Великої Вітчизняної війни в Миколаєві працювала обласна комісія, якій було доручено визначити суму збитку, нанесеного місту німецько-фашистськими загарбниками.

Миколаївська обласна комісія представила 47610 актів на суму 15.247.515 тисяч карб., у тому числі 969 актів надійшло від колгоспів на суму 12.299.658 тисяч карб., 586 актів від установ культури, мистецтва і релігійного культу на 144.966 тисяч карб., 325 актів від державних підприємств і установ на суму 297.904 тисячі карб., 45730 актів про шкоду, завдану громадянам на суму 2.504.986 тисяч карб.

Збиток за галузями господарства характеризувався такими даними:

Обласною комісією було встановлено, що німецько-фашистські загарбники знищили і зруйнували в колгоспах 9058 будівель, з них 1160 житлових будинків, об'ємом 335568 куб.метрів, 391 промислово-виробничу будівлю, 4928 тваринницьких будівель, 712 складів і зерносховищ, 413 клубів і червоних куточків, 257 дитячих установ, 1197 інших будівель господарського призначення; знищили і розграбували 147870 голів великої рогатої худоби, 106822 коні, 301304 голів овець і кіз, 157871 свиней, 1 верблюда, 769392 голів птиці, 20458 бджолосімей, 141143 тонн зерна, 18443 тонн картоплі, 10858 овочів, 5245 тонн інших продуктів харчування; знищили 708400 га посівів зернових культур, 18430 гектарів посівів картоплі, 8438 га багаторічних насаджень.

Окупанти зруйнували і спалили 1827 будівель, що належали державним підприємствам і установам, у тому числі 896 будинків обсягом 268.800 куб.метрів, 6 електростанцій, 324 промислово-виробничих будівель, 1 музей, 19 будівель лікарень, поліклінік та амбулаторій, 146 шкіл, 39 клубів, театрів, червоних куточків, 9 дитячих установ, 1 бібліотеку; відібрали і знищили 1485 голів великої рогатої худоби, 946 свиней, 352 голів овець і кіз, 999 коней, 594 голів птиці, 2 бджолосімей, 152 тонни зерна, 13 тонн картоплі.

Було знищено і вивезено до Німеччини 6 парових котлів, 2 локомобіля, 21 дизель, 462 електромотори, 136 металорізальних верстатів, 53 деревообробних, 22 ткацьких верстати, 545 одиниць різного сільськогосподарського інвентарю.

Німецько-фашистські загарбники зруйнували в Миколаєві кращі будівлі - суднобудівних заводів ім. А.Марти і 61 Комунара - союзного підпорядкування, обласний драматичний театр, 2 кінотеатри, облвиконком, Будинок Червоної армії.

Великої шкоди було завдано особистому майну громадян. Знищено і зруйновано 4840 житлових будинків об'ємом 1.308.649 куб.метрів, 2997 надвірних споруд; відібрано 51168 корів, 40763 голів великої рогатої худоби (включаючи молодняк), 26661 свиней, 26502 голів овець і кіз, 2985 коней, 861457 голів птиці, 6787 бджолосімей, 201513 центнерів зерна, 153062 центнера картоплі, 26532 центнера борошна; знищено 71962 дерев багаторічних насаджень.

Окупантами в Миколаївській області було вбито і закатовано 74662 мирних жителя, 30699 військовополонених, 25884 було вивезено до Німеччини.

Загальний збиток, нанесений німецько-фашистськими загарбниками нашого регіону, був підрахований Миколаївською обласною комісією на суму 15 мільярдів 247 мільйонів 515 тисяч карбованців.

Звіт був представлений для прийняття у Державну Надзвичайну комісію.

Архівний відділ управління архівної роботи та урочистих подій Миколаївської міської ради

ОБНОВЛЕНО 20.03.2012

День Соборності України: історія виникнення традиції й свята

22 січня Україна відзначає День Соборності, приурочений до Акту об'єднання цього дня Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки.

Соборність українських земель має глибоке історичне коріння, спирається на споконвічну мрію народу про власну незалежну, соборну державу та є інтегральним результатом складного і довготривалого процесу її формування. В часи феодального роздроблення земель Київської Русі заклики до спільних дій окремих князів супроводжували літописний період української історії. Образ скривдженої України та православної віри, необхідність її оборони надихав козацькі полки Богдана Хмельницького. В народній пісенній та епічній творчості сакральна Україна завжди уявлялась як єдине тіло від Сяну до Дону.

Відновлення української держави – «української Речі Посполитої» – в сонмі слов'янських народів стало політичним кредо кирило-методіївських братчиків. У маніфесті від 10 травня 1848 р. Головна Руська Рада, перша українська політична організація Галичини, заявила про єдність 15-мільйонного українського народу та його земель, примусово поділених між Російською та Австрійською імперіями і підтримала національні права інших поневолених народів.

У другій половині ХІХ ст. українська інтелектуальна еліта, добре розуміючи всю небезпеку бездержавного існування народу та поділу його території між іншими державами, докладала величезних зусиль для взаєможивлення культур наддніпрянських та галицьких українців. З ініціативи українців-наддніпрянців О. Кониського, Д. Пильчикова та фінансової підтримки Є. Милорадович (Скоропадської) 1873 р. у Львові було створено Літературне товариство ім. Тараса Шевченка. Згодом реорганізоване в Наукове товариство ім. Тараса Шевченка, воно протягом кількох десятиліть виконувало роль національної академії наук, займалося підготовкою української наукової еліти, поширювало гуманітарні знання по обох берегах Збруча.

З кінця ХІХ ст. соборність стає одним з наріжних каменів ідеологічних декларацій, програм та маніфестів новостворених українських політичних партій. 1891 р. молоді українські радикали у Відні, ревізуючи програму Української радикальної партії, писали, що політичні потреби «вимагають, щоби кожна народність, під загрозою загибелі, була зорганізована в самостійний політичний організм: новожитну централістичну державу». Народна Рада, що утворилася у Львові 1885 р., у своїй новій програмі 1892 р. записала: «Ми, русини галицькі, часть народу русько-українського висше 20-ти мільйонового, маючи за собою тисячолітню минувшість історичну, народу, що утративши самодіяльність державну боровся віками за свої права державно-політичні, а ніколи не зрікався і не зрікається прав самостійного народу...». Програма Народної Ради може розглядатись як перша поширена політична програма національних дій. У ній ішлося про необхідність вільного розвитку українців як самостійної слов'янської народності, конституційної оборони її прав і інтересів підйому з економічного упадку, належних умов для греко-католицької церкви, розвитку народної освіти. Практично в той же самий час в Каневі, біля могили Т. Шевченка, члени новозаснованого таємного Братства Тарасівців в своєму політичному маніфесті оголосили, «що Україна була, єсть і буде завсіди окремою нацією, і як кожна нація, так і вона потребує національної волі для своєї праці й поступу». І далі: «Для нас свідомих українців єсть один український народ. Україна австрійська і Україна російська однак нам рідні, і жодні географічні межі не можуть роз'єднати одного народу, і аби була у нас моральна міць, то ні нас не зможкть відірвати від Галичини, ні Галичини від нас, бо ідеї, духху розірвати на два шматки не можна, як нічим не можна спинити Дніпрової течії: вона завжди опиниться у морі, які б перепони не були».

Образ одної, єдиної нероздільної вільної самостійної України «від гір карпатських аж по кавказькі», сформований М. Міхновським 1900 р., став загальновизнаним національним ідеалом, на якому зійшлися політичні сили України початку ХХ ст., в наступні десятиліття ідея соборності залишалась інтегральним чинником і чи не єдиним недискусійним положенням програмних цілей усіх течій національно-визвольного руху.

Перша світова війна створила небезпечний прецедент, поставивши великі маси українців в лави воюючих одна з одною ворожих армій. Одночасно війна, яка обернулася шерегом революцій, створила якісно нові можливості для відновлення української державності та реалізації соборницьких прагнень. Проголошення Центральною Радою Української Народної Республіки стало центральною подією Української революції 1917 – 1921 рр., логічним завершенням довготривалого національно-визвольного руху. IV Універсалом Центральної Ради і на мирових переговорах в Бересті з країнами Четверного блоку УНР твердо заявила про соборницьку перспективу своєї державної політики. Революція 1918 р. в Австро-Угорщині посилила надії українців Наддністров’я на здобуття права власного самовизначення, а факт існування державності на Великій Україні надавав їм упевненості в неминучості об’єднання нації в єдиній Українській Соборній Самостійній Державі.

6 жовтня 1918 р. на урочистому відкритті Державного Українського університету в Києві велике враження на присутніх справив виступ депутата австрійського парламенту д-ра Л. Цегельського, який зокрема виголосив: «Переповнене моє серце почуттям радости і тріумфу! Сьогодні положено найкращий камінець під будучину українського народу. Українська нація прилучилася до європейської культури, і це прилучення є найкращою запорукою, що Україна не загине. Я вірю, я певен в тому, що ви, браття, пригорнете й нас, галичан, до себе...». Злука двох частин одного народу закономірно мусила настати, її передчуття вже оволоділо умонастроями українців.

18 жовтня 1918 р. у Львові сформувалася Українська Національна Рада (УНРада) на чолі з Євгеном Петрушевичем, яка взяла у свої руки владу в західно-українських землях, проголосила, що Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття, які «творять цілісну українську територію, уконституйовуються... як Українська держава». Відповідальність боротьби за державність згуртовувала галицьких українців, змушувала шукати ефективні політичні рішення. УНРада заявили про намір творити національну державність і інкорпоруватися у єдину соборну державу, яка вже існувала на Великій Україні. Ідея соборності українських земель набула державного статусу. Важливим є й факт легітимності завершальної стадії соборницького процесу, який передував Акту Злуки. Ініціатори об'єднавчого руху – Українська Національна Рада та Директорія УНР – ще 1 грудня 1918 року в Фастові уклали Предвступний договір про наміри об'єднати населення і території обох утворень в одній державі: «Правительства обох Республік... уважають себе посполу зобов’язаними цю державну злуку можливо в найкоротшім часі перевести в діло так, щоби в можливо найкоротшім часі обі держави утворили справді одну неподільну державну одиницю».

3 січня 1919 року у Станіславі було ухвалено рішення про злуку, в якому зазначилося: «Українська Національна Рада, виконуючи право самовизначення Українського Народу, проголошує торжественно з’єднання з нинішним днєм Західно-Української Народньої Республіки з Українською Народньою Республікою в одну одноцільну, суверенну Народню Республіку».

УНРада сформувала повноважну делегацію до Києва, яка отримала завдання завершити оформлення об'єднання двох держав. Президент Ради Євген Петрушевич наголошував: «По лінії з'єдинення не було між нами двох думок».

Остаточна процедура оформлення соборності відбулася в Києві 22 січня, в першу річницю проголошення ІУ Універсалу

Центральної Ради. В цей день був підписаний і оприлюднений спеціальний Універсал Директорії УНР, який дістав також назву Акту Злуки. Вітаючи січневе рішення УНРади, Директорія урочисто оголосила про те, що:

«Однині воєдино зливаються століттям одірвані одна від одної частини єдиної України — Західно-Українська Народня Республіка (Галичина, Буковина; Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна.

Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України.

Однині є єдина незалежна Українська Народня Республіка.

Однині народ Український, визволений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднаними дружніми зусиллями всіх своїх синів будувати нероздільну, самостійну Державу Українську на благо і щастя всього її трудового люду».

Про перебіг тих подій у Києві залишили свої свідчення очевидці, на яких посилається у своїй книзі «На схилку віку» Левко Лукасевич. Стоїть морозний день, дерева вкриті інеєм. З самого ранку місто має святковий вигляд. Скрізь національні прапори і транспаранти. На балконах будинків розвішано килими й полотна з яскравими українськими малюнками. Особливо гарно удекоровано Софійську площу та сусідні вулиці. З-поміж них вирізняються будинок, де міститься центральна контора телеграфу, та дім Київського губернського земства. Тут на балконах портрети і погруддя Тараса Шевченка, прибрані національними стрічками, і також прапори. На Тріумфальній арці при вході з Володимирської вулиці до Софійської площі старовинні герби Східної України і Галичини. По всьому майдані на стовпах герби чи не всіх українських губерній і плакати. Об одинадцятій ранку під звуки музики почали йти сюди українські піхотні частини, артилерія та самострільні команди, котрі стали шпалерами з усіх чотирьох боків площі. За військом рушили люди, зібралася велика кількість народу, заповнила всю площу й сусідні вулиці. Чимало з присутніх забралися на дерева, щоб звідти краще побачити дійство. Розміщенням делегацій по місцях та всім церемоніалом свята завідував артист Микола Садовський. Незабаром поперед війська стали нові шереги з учнів, котрі в супроводі вчителів прийшли з національними прапорами і плакатами. З численних делегацій, що прибули на урочистості, першими з явилися службовці залізниць з великим транспарантом, на якому було написано: Слава українським Героям! Опісля надійшли делегації від міністерств та інших установ, були хресні ходи з усіх київських церков.

Духовенство зібралося у Софійському соборі на Службу Божу. Її правив єпископ черкаський Назарій. На майдані стає дедалі тісніше. Займають свої місця члени Галицької делегації, урядовці з головою Ради Міністрів Володимиром Чехівським, делегати Трудового Конгресу, представники Національного Союзу, найвищі цивільні та військові достойники, закордонні дипломати.

О дванадцятій під урочисті звуки дзвонів з Мазепинської дзвіниці й інших церков та гук гармат з Печерська із Софійського собору виходить на площу і стає навколо збудованого там аналою духовенство з хоругвами. У церковній процесії архієпископ катеринославський Агапіт і єпископи: мінський Георгій, вінницький Амвросій, черкаський Назарій, канівський Василь, уманський Дмитрій.

У тиші, що запала на якусь хвилину, здалеку почулися поклики «Слава!» на честь членів Директорії, котрі під'їжджали на автомобілях. Військовий оркестр грає Національний Гімн. Настає найурочистіший момент свята. Акт Соборності розпочав своїм привітанням представник Української Національної Ради, голова Галицької делегації Лев Бачинський, а Лонгин Цегельский зачитав заяву Президії Української Національної Ради і Державного Секретаріату про волю ЗУНР об'єднатися в одну Українську соборну державу. Цю заяву всі учасники сприйняли довготривалими оплесками.

Промовляв голова Директорії Володимир Винниченко, а професор Федір Швець виголосив текст Універсалу Соборності. Після цього архієпископ Агапіт відслужив з духовенством молебень у намірах українського народу й Української держави. Відбувся військовий парад галицького легіону Січових Стрільців, якими командував полковник Євген Коновалець.

Наступного дня Акт злуки був схвалений Конгресом Трудового народу України. Акт Соборності надав завершеної форми самостійній українській державі. Він став яскравим фіналом складного і тривалого шляху українців до консолідації етносу, перетворення його в єдину політичну націю, а також об'єднання території його споконвічного проживання в межах єдиної української держави.

У реальних обставинах 1919 р., коли Україна опинилась оточеною колом фронтів, УНР не вдалося відстояти. Об'єднавча акція 1919 року залишила глибинний слід в історичній пам'яті українського народу. В українській суспільно-політичній думці ХХ ст. Україна інтерпретувалася лише як соборна держава. Етнонаціональна консолідація спиралася на такі засадничі підвалини, як спільне історичне минуле, спорідненість етнокультурних процесів, єдиний національно-визвольний рух ідеали свободи і незалежності. Іншими словами соборництво відіграло і відіграє роль наріжного каменя сучасної української національної ідеї, важливої складової становлення української політичної нації. Не випадково в роки радянської влади про подію 22 січня 1919 р. публічно не згадувалося, вона була табуїзована. Проте в пам'яті народу залишалася живою, 1990 року на її честь Народний рух України організував живий ланцюг від Львова до Києва, який окрилив і надихнув Україну, змусив повірити у власні сили і перестати боятись режиму.

Прикметно, що день Соборності припадає на період великої радості від Різдва Христового, радості людини , що благоговіє перед таїною Спасіння, переживає чудо великого оновлення. Утвердження єдності народу у соборній державі, чуття великої родини як у далекому 1919, так і сьогодні завжди було і є чудом оновлення.

Владислав Верстюк, доктор історичних наук, професор. За матеріалами сайту "Український просвітницький інститут"

ОНОВЛЕНО 20.01.2012

Утрехтська декларація про добре місцеве та регіональне врядування в неспокійний час: проблеми змін

Утрехтська декларація «Добре місцеве та регіональне врядування в неспокійний час: проблеми змін» ухвалена 17 листопада 2009 р. 16-ою сесією конференції Європейських міністрів, відповідальних за місцеве і регіональне управління. Документ містить рекомендації та перелік пріоритетів, які представляють особливий спільний інтерес для країн-членів Ради Європи в сфері розвитку місцевої і регіональної демократії на 2010-2013 роки.

Актуальність Утрехтської декларації полягає в тому, що згідно існуючої практики, Рада Європи в ході моніторингу стану місцевої і регіональної демократії в країнах-членах звертає особливу увагу на реалізацію керівних рекомендацій та пропозицій, які містяться в її тематичних документах. Слідування зазначеному Організацією у співробітництві з усіма 47 її членами курсу є також свідченням ефективного євроінтеграційного розвитку країни.

Відкриті для підпитання Радою Європи протоколи, є міжнародно-правовими конвенціями, положення яких після їх ратифікації стають необхідним до виконання елементом національного законодавства. На сьогодні Україною та її органами влади опрацьовується можливість ратифікації згаданих документів Ради Європи.

З повним текстом Утрехтської декларації (в офіційному перекладі) можна ознайомитись на інтернет-порталі Верховної Ради України.

ОНОВЛЕНО 17.11.2011

Цей день в історії України: 22 вересня – День партизанської слави

22 вересня 2001 року, в день 60-ї річниці з початку підпільно-партизанського руху в Україні в роки Великої Вітчизняної війни, у нашій країні вперше відзначався День партизанської слави, встановлений Указом Президента України № 1020/2001 від 30.10.2001.

Свято партизанської слави встановлено в Україні «...на підтримку ініціативи ветеранів війни та з метою всенародного вшанування подвигу партизанів і підпільників у період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років, увічнення їхньої пам'яті...».

Про це сказано в Указі Президента України «Про День партизанської слави» від 30 жовтня 2001 року N1020/2001.

Це - державне визнання внеску народних месників у велику Перемогу над нацизмом, відновлення історичної справедливості щодо масової участі українського народу у визвольній боротьбі проти гітлерівської навали. Це - свято людей сильних духом і з чистою совістю, які не шкодували життя для перемоги над ненависним ворогом.

Перші загони партизанів з’явились в Україні восени 1941 року під Черніговом та Сумами під керівництвом Миколи Попудренка (на фото 1) та Сидора Ковпака.

Як відомо, організація руху опору в Україні проти німецьких окупантів та їх союзників у 1941—1942 роках була пов’язана з величезними труднощами. Офіційна концепція війни «малою кров’ю на ворожій території», що панувала напередодні війни, не передбачала дій партизанських загонів.

До літа 1942 року на території України продовжувало діяти лише близько десятої частини створених владою підпільних груп, або лише дві тисячі осіб. В кінці 1941 року нетривалий час діяв загін в околицях Нікополя й Кривого Рогу (500 осіб), що мав завдання знищити не пошкоджені шахти, але окупанти цей загін швидко ліквідували. Така сама доля спіткала й загін, що діяв взимку 1941—1942 років біля Павлограда і на східній Дніпропетровщині (близько 400 осіб). Довше діяли партизани в Криму.

Партизанський рух в Україні набув масовості з кінця 1942 року. Такий активний спротив окупаційному режиму з боку мирного населення виник внаслідок нещадного терору, масових вбивств, геноциду єврейського населення, вивезення молоді до Німеччини на примусові роботи.

У 1943 році партизани контролювали лісні райони Північно-Східної України, завдаючи значних втрат тиловим німецьким підрозділам, адміністрації та інфраструктурі цих районів. З наближенням Червоної армії восени 1943 року рух радянських партизанів в Україні пожвавився. Якщо на 1 січня 1943 року в Україні було 13300 партизанів (у 7 з’єднаннях і 155 самостійних загонах), то на 1 грудня 1943 року — вже 43500 партизанів. На початок 1944 року їх число зросло до 47 800 (близько 10% усіх партизанів в СРСР).

У травні-жовтні 1943 року загін Сидора Ковпака здійснив відомий рейд з Путивля через Волинь у Карпати з завданням «перерізати шляхи відступу фашистам», коли почалися бої за Дніпро.

У 1943 році пройшли також рейди менших загонів радянських партизанів: М. Наумова (на півдні Україні), Н. Мельника та О. Федорова (Правобережжя й Волинь). Партизанським формуванням розвідувального типу був загін Д. Медвєдєва, який діяв на Волині (частково на Львівщині та Грубешівщині) у 1942—1944 роках і виконав ряд терористичних актів проти окупантів, зокрема, убивство розвідником Миколою Кузнецовим у Львові віце-губернатора Бауера.

У Миколаєві підпільна антифашистська група «Миколаївський центр» під керівництвом Віктора Лягіна здійснила ряд великих диверсій, які заподіяли німецьким окупантам великої шкоди в живій силі і техніці (знищила аеродром, нафтобазу, склади, обладнання заводів, морські судна), добувала і передавала в Центр цінну розвідувальну інформацію про супротивника.

Після визволення України від фашистів та їх союзників партизани вели бої спільно з радянською армією, а згодом перейшли переважно у Польщу (частина на Словаччину), де відзначилася партизанська дивізія під командуванням П. Вершигори. Український партизанський штаб проіснував до 1 червня 1945 року; в кінці війни він керував радянськими партизанами у Польщі і Словаччині.

Окрему групу радянських партизанів в Україні становили невеликі загони та комсомольські підпільні групи, що виникали стихійно: «Молода Гвардія» на Донбасі, підпілля у Вінниці, загін капітана Кудрі у районі Диканьківських лісів та уздовж Ворскли. Майже 30 тисяч учасників руху опору загинуло або потрапило в табори смерті.

Дії партизанських загонів та підпільних організацій у роки Великої Вітчизняної війни нанесли непоправні збитки живій силі, інфраструктурі та техніці противника, здійснили неоціненний внесок у наближення Великої Перемоги над фашистами та їх союзниками.

Ще з радянських часів подвиг партизан-підпільників увічнюють у багатьох населених пунктах України пам'ятники, історичні музеї, музеї партизанської слави. Є такий музей і в нашому місті.

за матеріалами Internet

фото: архівні документи

ОНОВЛЕНО 22.09.2011

11 вересня: Хотинська битва

Хотинська битва стала однією з найбільших битв кривавого 17 століття. Турецька Порта постійно загрожувала як Речі Посполитій так і усій Європі. Спроба поляків допомогти молдавському господарю у боротьбі з османами закінчилась крахом.

8 - 11 вересня 1620 р.вiдбулись бої пiд Цецорою в ходi яких польське вiйсько зазнало поразки. Багато жовнiрiв i козакiв загинуло, серед них i Михайло Хмельницький, чимало потрапило в полон, у тому числi й Богдан Хмельницький. Коронний гетьман Жолкевськии загинув,польний гетьман Станiслав Конецпольський, магнати Микола Потоцький, Ян Тишкевич та iншi були взятi в полон.

Рiч Посполита втратила вiйсько i опинилась безборонною перед грiзним противником. Татарськi орди розтiклися по Подiллю i Галичинi, дiйшли до Львова i Перемишля, грабували населення, руйнували мiста i села. На захист України піднялась Запорозька Сiч. Частина запорожцiв рушила на Подiлля, дiйшла до кордонiв Молдавiї, завдала низку поразок невеликим татарським загонам i захопила Бiлгород. Ще частина козакiв вирушили у похiд на Кримське узбережжя й зруйнували 15 татарських мiстечок. Своїми дiями запорожцi змушували татар повертатись з українських земель.

У Варшавi було зiбрано сейм, який ухвалив план захисту Речi Посполитої вiд наступу противника Для цього вирiшено збiльшити коронне вiйсько, довести козацький реєстр до 20 тис, але державна скарбниця як завжди була пуста . До запорожцiв на початку 1621 р було вiдправлено Б. Обалковського з вiдповiдними пропозицiями.

Тим часом турецький султан Осман II мобiлiзував вiйська i у квiтнi вирушив у похiд на Рiч Посполиту.

У відповідь Запорозька Сiч почала активнi воєннi дiї на морi. На початку червня запорозька флотилiя була напроти гирла Днiстра. Козаки минули турецький флот, спалили мiстечко Ахiоль, а потiм на 16 чайках пiшли до Стамбула. Захопити місто з такими силами вони не могли, проте жаху навели чимало.

У червні вiдбулась козацька рада, яка розглядала питання про участь запорожцiв у вiйнi. У тяжку годину козацькi лiдери припинили суперечки i заради майбутнього вирiшили подати Польщі максимальну допомогу.

ВУ серединi серпня вся турецька армiя переправилась через Дунай i рушила в глиб Молдавiї. Козацькi загони нав'язували несподiванi бої авангардним частинам турок i таким чином затримували просування всiєї армiї. Один з них чисельнiстю 300 осiб при вiдступi вiд Сучави наштовхнувся на татарську орду i мусив оборонятись табором. Турецький султан кинув проти нього чи не всi вiйська. Приблизно 100 козакiв пробились до р.Прут i засiли там у великiй печерi й кiлька днiв вiдбивали всi штурми ворога. Тiльки димом турки викурили козакiв зi схованки i всiх перебили. 200 козакiв переправились через Прут, i, вiдбиваючись вiд татарської кінноти, заклали оборонний табiр i цiлий день боронились вiд противника. Пiд прикриттям ночі козаки вислизнули з табора, розділились на двi частини i вiдступили лiсом. Але на ранок їх наздогнали ворожi пiдроздiли й змусили знову стати табором. Тiльки пiд вечiр туркам вдалось прорвати оборону захисникiв, увiрватись до табору й захопити 30 зранених i до смертi замучених козаків.

Польське вiйсько пiд командуванням коронного гетьмана Ходкевича пiдiйшло до лiвого берега Днiстра i зупинилось. Ходкевич запропонував козакам негайно приєднатись до нього i дiяти спiльно. Однак гетьман Бородавка побоювався можливого сепаратного миру полякiв з турками i вiдповiв, що дасть згоду, коли польське вiйсько вступить на територiю Молдавiї. Це означало початок Польщею воєнних дiй безпосередньо проти Туреччини. Пiсля цього польському урядовi вже не було куди вiдступати. До 20 серпня Ходкевич переправився на правий берег Днiстра i заклав табiр пiд Хотином.

На козацькiй радi Сагайдачний розповiв про обiцянки польського короля задовольнити козацькi прохання i тим самим привернув на свiй бiк частину присутнiх. Тоді ж рада звинуватила Бородавку в невмiлому командуваннi, невиправданих втратах людей, нездатностi забезпечити вiйсько всiм необхiдним i присудили до смертної кари. Гетьманом знову було обрано Сагайдачного i вiн протягом тиждня, вiдбиваючись вiд татар, привiв козакiв якраз вчасно до польського табору. Першого вересня союзники з'єднались. Наступного дня пiд Хотин пiдiйшов i турецький султан зi своєю армiєю.

Козаки для укриття від ворожих ядер вирили окопи. Артилерія козаків була легка, рухлива, зручна в бою. Козаки мали над ворогом перевагу в ручній, вогнепальній зброї (кріси, пістолети, самопали, а також піки, луки, кинджали, ножі). Численні вози з провіантом і зброєю у козаків ставали додатковим валом оборони. І головне, в чому була перевага козаків у цій битві над ворогом - це любов до Батьківщини та велика майстерність і досвід боротьби. Кількість козаків перевищувала число польських та інших воїнів Речі Посполитої, тому всю свою міць турки направляли саме проти козаків, вороги надіялись, що коли розіб'ють козаче військо, то справляться з польським за 3 дні.

Сила козаків була в тому, що більшість з них добре знали повадки ворога і брали участь в переможних боях. А найголовнішим було те, що козаки захищали свою землю, їх роль у битві під стінами Хотинської фортеці була основна. Поляки вважали, що саме на їх споконвічні землі турки не підуть, тому були у них, у війську слабкодухі, були й дезертири. А козаки так і залишались монолітом, були дуже згуртовані, не піддавались на пропозиції турків (кожному зрадникові турки давали 50 злотих).

Козаки йшли на цю битву з благословення православного патріарха Феофана, який кликав їх покласти голови, захищаючи християн від бусурманів. В середовищі козаків, які огрубіли в походах і кривавих битвах, панувала глибока повага до Бога, як до вищої справедливості і добра. На битву козаки йшли, як на святкову службу Божу, ніколи не пиячили під час битви, а тільки вже після перемоги справляли тризну по померлих мучениках за народ і віру. Козаки під час бою зрадників, порушників дисципліни, пияків страчували. Святково вдягаючись на козацьку Раду, на бенкет, козаки в основній масі під час бойових дій підкреслювали свою бідність, показуючи, що на смертну криваву боротьбу з ворогами українського народу вони йдуть доведені до відчаю.

Розташування військ під час хотинського бою було таке, що позаду Дністер, а попереду ворог. Праворуч від козаків, під Хотинською фортецею і в ній самій - польські війська. Це підтримка. Особливо козакам допомагали «лісовички» - польська легка кавалерія.

У безкінечних атаках на козаків турки розбивались об їх згуртованість і майстерність бою під керівництвом талановитого полководця Петра Сагайдачного. Турецькі гармати стріляли безперестанку, але не влучно. За земляними валами козакам було безпечно. П. Сагайдачний застосовував таку тактику: активна оборона вдень і нищівні атаки вночі. Дарма потім недруги сичали, що козаки ради наживи йшли в нічні атаки у табір турків. Так, після таких атак козаки повертались з багатою здобиччю, знищивши багато ворогів. Але захоплена їжа, одяг, гармати давали козакам сили для продовження боротьби. Адже битва Хотинська тривала 37 днів.

Турки очікували на скору перемогу. Осман II, підійшовши в перший день до Хотинської фортеці, сказав, що їсти буде він аж увечорі, коли святкуватиме вже перемогу над козаками. Але козацьке військо виявилось незламним. Раз за разом збільшувалась кількість гармат, відбитих у турків. 15 тисяч чоловік загиблих - це втрати козаків в цій страшній багатоденній битві, але 80 тисяч було вбито османців-загарбників.

Битва під Хотином у 1621 році була однією з найбільших битв у Європі 17 століття. В битві з одного і з другого боку було задіяні більш як 300 тисяч воїнів та велика кількість обслуги. Безперервно грізно гриміли постріли з 300 гармат. Брязкіт списів і шабель, бойові кличі і зойки людей - вся ця страшна пісня війни потрясала очевидців: «Небо палало, повітря затьмарювалось димом, земля тремтіла, стогнали ліси, скелі розпадалися на куски». Було завзяття і мужність, був і прихований відчай, але переважували сила духу і усвідомлення необхідності подвигу заради захисту рідної землі. Це робило козаків непереможними. Мужньо бились і литовські, і польські воїни. Великі втрати були в їх рядах. Коронний гетьман Польщі Ян Кароль Хоткевич від серцевого нападу помер під час битви. Королевич Владислав захворів і майже всю битву не полишав свого шатра.

На початку битви у турків, крім великих гармат, здатних розбити найтовстіші мури (ці гармати тягли по 4 пари волів), були ще і гармати середнього і малого калібру. Крім величезної кількості зброї, боєприпасів, у турків були табуни коней, безліч мулів, верблюдів, Осман II взяв з собою у похід 4 бойових слони, тварин, небачених в цих краях. Слони ці мали найбільше настрахати «невірних».

Та не розгубилися козаки. Вийшли назустріч слонам характерники. Це були найдосвідченіші воїни, які володіли великою силою духу і вмінням в мить зібрати в один ривок чи удар всю силу свого тіла, вони не знали страху смерті, їх фантастична сміливість паралізувала ворогів. Характерники виділялись серед інших козаків довгими «оселедцями», тобто пасмом волосся, довжина якого вказувала на багато років перебування в козачому війську. Під час бою «оселедці» вільно гуляли навколо голови.

Коли козаки пішли на слонів босі і майже голі, в лахміттях замість одягу, розхристані, лякаючи ворога стихійністю рухів слони злякались цих чудних, небачених ними створінь. Не слухаючись погоничів, слони повернули назад і з несамовитим гуркотом кинулись на військо турецьке. А за слонами і всі тварини, що задіяні були в цій атаці, пішли топтати турецьке розгублене військо.

Ця битва остаточно вибила у турків надію на перемогу. Вже ніякими жорстокими діями каральних загонів проти дезертирів не можна було підняти турків і татар в атаку. Серед війська Османа II була паніка, нечувана тривога. Тому-то змушені були турки укласти з Польщею мир і не пішли далі на Україну та на Європу.

Хто підходить до Хотинської фортеці, той ще здалеку бачить величний пам'ятник. Це зображення уславленого полководця, українського гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного. Хоча скульптура бетонна і вкрита бронзовкою, але пам'ять про Хотинську битву 1621 року сяє, мов золото.

ОНОВЛЕНО 11.09.2011